Колись Лев Толстой казав, що справжня історія лише тоді буде написана, коли ми дізнаємося про те, що робив, про що думав, що відчував кожний учасник подій у кожну хвилину буття. Чому так? Бо всі люди – творці історії.

           Не випадково у сьогоднішній історичній науці все більш популярною стає мікроісторія, яка цікавиться не історією країн, не масштабними подіями, а долями звичайних людей. Кожна життєва біографія унікальна і не підлягає уніфікації, однак великі історичні події крізь призму життя однієї людини можна іноді зрозуміти, а головне – відчути  краще, ніж з узагальнень науковців. До того ж публічна історія (свідчення, які залишають пересічні громадяни) у ХХІ ст. розглядається як неодмінний чинник розвитку громадянського суспільства, бо це не історія держав, а історія людей (громади).               

         Наблизитися до справжньої Історії, про яку мріяв Толстой, якоюсь мірою дозволяє проект Етнографічного музею «Слобожанські скарби» ім. Г. Хоткевича НТУ «ХПІ» «Минуле у родинному вимірі», у межах якого з вересня 2014 р. до квітня 2015 р.  до 70-річчя Перемоги  над німецько-фашистськими загарбниками пройшов міський краєзнавчий конкурс студентських робіт «1941–1945: фотоісторія у родинному альбомі». За результатами конкурсу, на який було подано близько 60 світлин з есеїстичними розповідями про героїв фото, й влаштована ця виставка, на якій  представлено  роботи  студентів НТУ «ХПІ», ХНАДУ, ХНУРЕ, ХНПУ ім. Г.Сковороди, а  такожінших харків’ян, у яких виникло бажання розповісти про своїх рідних, що пережили лихоліття Другої світової війни.

        Більшість учасників конкурсу подали фотографії своїх родичів, які воювали, розповіли про їх бойові шляхи, подвиги та нагороди, однак чимало виявилося розповідей про тих, хто опинився на роботах у Німеччині або дитиною пережив окупацію у рідному місті чи селі.

«Домашня історія» у представлених студіях постає  часто несподіваною – негероїчною (ну хіба ми могли б прочитати у когось з офіційних істориків про те, як радянські солдати крали спирт, щоб відсвяткувати якусь подію?), здавалось би, надто дрібною, побутовою, незначущою (наприклад, розповідь про те, як німецький лікар врятував маленьку українську дівчинку, яка, граючись, засунула зернятко кукурудзи у вухо, від чого у неї почала боліти голова), і навіть іноді не зовсім патріотичною (не можуть не вразити фотографії весілля молодят-українців, зроблені німцями в окупованому Харкові, як і обставини цього незвичайного шлюбу, який врятував двох харків’ян від примусових робіт у «Великій Німеччині»).

Однак ця «хатня історія», яка оперує не цифрами з шістьма нулями, не стовпчиками дат, не іменами полководців, по-перше, правдива, а, по-друге, – багатомірна, тобто дає нам стереоскопічне бачення Минулого, дослідження якого харківським студентством продовжується.